"Ти занадто емоційна."
"Я жартував, ти все сприймаєш надто серйозно."
"Це ти мене доводиш до такого."
Ці фрази можуть здатися дрібницями.
Але саме з таких “дрібниць” починається тиха, майже невидима війна проти твоєї особистості.
Це не просто слова — це токсичні маніпуляції,
які день за днем точать твою впевненість, викривлюють уявлення про себе,
і тримають у стосунках, де ти вже не живеш — лише виживаєш.
Маніпулятор — це не завжди монстр.
Часто це “хороший хлопець”, який каже: "Я ж тебе кохаю",
але робить усе, щоб ти сама собі не вірила.
Щоб ти соромилась своїх емоцій. І мовчала.
Спочатку ти виправдовуєш його.
“У всіх бувають зриви. Він просто втомився. Він не хотів образити.”
Потім — виправдовуєш себе.
“Я, мабуть, справді перебільшила… Треба було мовчати. Не роздмухувати.”
А згодом — мовчиш автоматично.
Твоя інтуїція кричить. А ти глушиш її.
Бо вже не впевнена, що маєш право на те, що відчуваєш.
Так крок за кроком ти наче зникаєш.
Ти є — але тебе якось усе менше.
Менше голосу. Менше бажань. Менше сміху.
І коли ти нарешті наважуєшся сказати: "мені боляче", — чуєш у відповідь:
"Та годі драматизувати."
А найстрашніше — ти починаєш вірити,
що любов — це терпіти, мовчати, знову чекати,
доки він “перестане нервуватись”
і “згадає, якою ти була в перші місяці”.
Ні. Це не любов.
Це дресура.
Це контроль.
Це системне знецінення, загорнуте в красиві слова про "турботу" і "сім’ю".
І знаєш, що найпідступніше?
Те, що біль стає фоном.
Тобі вже не боляче — тобі просто байдуже.
Ти не сваришся. Не плачеш. Не борешся.
Бо більше немає сил.
Ця книга — не просто про токсичні стосунки.
Це дзеркало, в яке боляче дивитися. Але ще болючіше — не знати, чому ти давно втратила себе.
Це книга про повернення.
До себе. До голосу. До життя.
Бо якщо ти це читаєш — значить, десь у глибині ти вже готова більше не мовчати.